
Ольга Миколаївна – у минулому театральний критик (пропрацювала 15 років у театрі ім. Шевченка), а сьогодні на жаль одна. Син у 2017 році помер, а у 2019 – чоловік.
“Тепер я одна в Харкові. Взагалі. Якось справлялася, поки не розбив артроз. Допомога мені потрібна, але не чужих людей, а саме по рекомендаціях. Іру я знаю 20 років. Наша спільна знайома, моя подруга, сказала, що Іра працює в такому напрямі. Ми зідзвонилися та відтоді ми спілкуємося. Взагалі дуже довірливі стосунки. Ось Карітас надав ще паличку для ходьби, дуже зручна. Я одна, і ніхто крім вас не допомагає. Тому і дуже вдячна. Я неймовірно вдячна вашій організації, тому що в нас більше немає такого ніде. Ніхто навіть не пропонував допомогу, і ніхто не йшов назустріч. Спасибі, дай Боже вам здоров’я”.
За словами жінки, здоров’я мало залишилося, періодично приїжджає швидка. Але лікарям вона не довіряє, аргументуючи це тим, що медики занапастили її сина. У 4 лікарні помер і син, і чоловік. Маму також, але в інших лікарнях, коли в неї був рак. Пані Ольга вважає, що краще сама буде справлятися, або через інтернет, або сестра, що за кордоном, підкаже.
Як Ви зустріли повномасштабну війну?
“Я була одна. Це моє місто, моя земля. Якщо я не можу допомогти моєму місту, я розділю його долю. У мене тут лежить мій чоловік, мій син, уся моя сімʼя в цій землі. І тому якщо судилося, то ляжу поруч з ними”.
Поза жодними сумнівами, літній жінці було важко та страшно. У квартирі крім неї жодної душі, постійні обстріли міста, вікна вибило хвилею вибуху. На щастя, колеги загиблого сина відремонтували їх та періодично допомагають бенефіціарці: швидко привозять пакети продуктів та їдуть по своїх справах. Якщо треба щось дійсно серйозне, Ольга Миколаївна дзвонить, та аж до сліз просить то лічильники подивитись, то щось ще, а вони приїжджають та роблять. Проте їй дуже образливо, що треба дуже довго нагадувати про себе.

Також Ірина, наша вміла соціальна робітниця, систематично приходить до бенефіціарки та допомагає зі всім необхідним. Для нашої героїні вона – світла людина, яка заходить з посмішкою у квартиру, й моментально настрій підіймається. І відразу жити хочеться.
По театру жінка вже не сумує: “Ми вибивали кожну назву, кожну пʼєсу до Міністерства. Навіть Шекспіра. Цікава була робота. Перекладами займалася, тобто редактурою, адаптованою під нашу мову. Зараз спілкуюся більше з компʼютером. А так, телефоном з Ірою та подружкою, або з сином чоловіка, який живе у Грузії, іноді він допомагає. Друзів немає. Іноді сусіди заходять, але вони старші за мене. Напружувати їх собою не бачу сенсу. Тим паче, вони також ваші бенефіціари. А так більше нікого. Більше, в принципі, ніхто не потрібен”.
Чи Ви маєте мрію? На це жінка відповіла, що хоче до чоловіка та сина. У них була творча родина: один пісні писав, інший – книги.
“Я з ними розмовляю вголос. Засинаю тільки з увімкнутим кіно, тому що я не засну наодинці. Треба голос, щоб був поруч. Хочу, щоб це все закінчилося, щоб жили як жили, і щоб спокійно могли їздити й у Крим, і у Львів. Хочеться, щоб усе повернулося у щасливе минуле. Навіть коти від мене пішли, навіть квіти всі зав’яли. Найекстравагантніші з них. Увійшла смерть у дім. Тільки мене обходить”.
Всупереч тузі за своїми рідними, Ольга Миколаївна впевнена що треба дивитися у світле майбутнє, інакше жити не варто. Головне, щоб ноги ходили, казала вона нам. І ми теж згодні з тим, що треба завжди вірити у краще, то бажаємо кожному з вас мати лише добрий орієнтир у житті!
#Карітас_Харків #домашня_опіка #тиждень_людей_похилого_віку