Познайомтеся, це Євгенія Миколаївна та Мирон Йосафатович, і вони самотужки виховують 7-річну правнучку Катю: вчать з нею уроки, доглядають та намагаються забезпечити їй щасливе дитинство.
«Ось так ми живемо. На схилі віку залишилися самі. Ніякої підтримки», – поділився з нами пан Мирон.
Початок повномасштабної війни посприяв їм знайти допомогу, яка їм так була потрібна. Вони зустріли Катерину – нашу соціальну працівницю. Відбувалося це так: вони вперше замовляли гуманітарку від Карітасу, і тоді наша спеціалістка провела з ними бесіду, щоб дізнатися, чи все у них виходить робити самотужки. Виявилося, що Євгенія та Мирон обидва мають інвалідність 2-ї групи та багато проблем зі здоровʼям, а також втратили обох синів. Так їх і записали на облік, щоб надавати необхідну допомогу.
Як Катерина почала періодично приходити до цієї родини, їм стало легше не тільки в побуті, але й морально:
«Поговориш з Катериною – душу облегшиш. Якби її не було, було б важко. Після її приходу настрій підіймається. Що б ми робили без неї.»
Їх підкорив уважний та добросовісний підхід соціальної робітниці до них: вона добре прибирає, питає стосовно здоровʼя, приносить щось у разі потреби. Вони живуть аж на 5-му поверсі та їм вже важко пересуватися. Доводиться робити численні зупинки від дому до магазину. До базару метрів 300, але це вже важкий маршрут, тим паче з покупками. Голова, серце, задишка… Тому проєкт «Домашня опіка» полегшує їхнє життя у багатьох аспектах.
Раніше Мирон Йосафатович та Євгенія Миколаївна полюбляли жити на дачі, поки туди не прибув ворог: «все розбомбили, замінували, їздили танки – все було. Вже два роки туди не їздимо, все там пропадає, але більше боляче від усвідомлення того, скільки діточок пропадає».
Вони найстаріші в будинку: пану Перегінцю 78 років, а його дружині – 75. Однак вони вважають, що треба тільки бути вдячними, а не скаржитися на те, що зі здоровʼям щось не так або на щось інше. Єдине, що дійсно не дає їм спокою – це загибелі старшого та молодшого синів. Євгенія навіть хотіла піти вистрибнути з даху після смерті одного з них, проте одна думка її зупинила: на тому світі може хоч на секунду побачу, а якщо заподієш собі смерть – можеш взагалі не побачити.
«Ми це не пережили. Я, як прокидаюся, гляну на двері, уявляю синочка, який заходить та каже з усміхненим обличчям: “А ось і я”. У травні буде 30 років як його немає. Світла людина. Його друзі досі на могилку ходять. Часто плачу по ньому, а після цього ходжу розбитою. Але все ж таки я намагаюся думати про хороше».
Ця родина щодня зіштовхується з багато труднощами, але не здається, тому ми бажаємо кожній самотній літній людині триматися та знати, що допомога може проявитися у зовсім несподіваний момент – головне вірити 🙏🏻
#Карітас_Харків #домашня_опіка #тиждень_людей_похилого_віку