76-річна Тетяна Михайлівна зустріла повномасштабне вторгнення наодинці. Звісно їй було страшно, особливо коли навколо не було жодних сусідів. Зараз хоч якісь з них повернулися, проте бенефіціарка майже ні з ким не спілкується. 

«Коли вилетиш у коридор якщо не лінь, а коли сильно спати хочеться, то відвертаєшся до стінки, та й буде що буде. У будь-якому разі коли обстрілюють, то наші дома взагалі під те не пристосовані, а до підвалу можеш не встигнути дійти, тому що буде, те й буде». 

Родичів поблизу в жінки немає. Син живе на Західній Україні, а донька – в іншій країні. Онук наразі служить у національній гвардії. Усі розʼїхалися, але Тетяна Миколаївна не засмучується, бо розуміє, що в кожного з них є своє життя.  

“Іра для мене паличка-виручалочка. І турботлива, і добросовісна – якості, які для мене дуже важливі. І поговорити на різні теми можна. Людина, з якою комфортно спілкуватися. Навіть телефонувала та питала як я, коли були масовані обстріли”, – розповіла нам героїня історії про соціальну працівницю, що систематично приходить допомагати їй.

Донька пані Тетяни звʼязалася з представниками Карітасу в перші дні вторгнення ворога на територію Харківщини та попросила передати ліки для своєї матусі. Ліфти тоді не працювали, а літня жіночка живе аж на 14 поверсі, тому вийти вона нікуди через те не могла. 

Наша організація запропонувала, щоб до неї приходив допомагати соціальний робітник у разі, якщо їй буде важко самій, на що вона відповіла:

“Я сама можу готувати, проте через хребет пересуватися, носити важкості (Іра мене виручає: і воду, і продукти, і ліки,  і все інше купує та приносить), пилотяжити сутужно нахилятися. Можу хіба що сидіти, і то, частково вже. Я відчуваю, що мені тяжкувато.. Виходжу на вулицю вкрай рідко, не бачу сенсу та не маю бажання. Тому Іра й мої очі, і вуха, і руки, і ноги, і все на світі. Сама я майже ні з ким не спілкуюся: тільки з Ірою та іноді з сусідкою. Практики мовлення особо не має, все забувається”.

Тетяна Михайлівна розповіла нам, що в неї з інтернетом конфліктів немає, а ось з людьми бувають суперечки через погляди на війну, якість життя тощо. Це її дуже засмучує, тому вона не хоче особо спілкуватися про болячки, як все подорожчало. 

“Ми ж нічого не можемо змінити, тому чого жалітися. Головне вміти розтягнути правильно свій бюджет”.

Літня бенефіціарка отримала медичне спорядження від БФ “Карітас Харків” – паличку для ходьби, але поки соромиться її використовувати. Ми закликаємо кожного, у кого є проблеми з пересуванням – це нормально використовувати все, що допоможе зробити ходу комфортнішою та безпечнішою.

Тому сподіваємося, що історія цієї сильної жінки надихне вас приймати турботу від інших, кому не байдуже!

#Карітас_Харків #домашня_опіка #тиждень_людей_похилого_віку

Познайомтеся, це Євгенія Миколаївна та Мирон Йосафатович, і вони самотужки виховують 7-річну правнучку Катю: вчать з нею уроки, доглядають та намагаються забезпечити їй щасливе дитинство. 

«Ось так ми живемо. На схилі віку залишилися самі. Ніякої підтримки», – поділився з нами пан Мирон.

Початок повномасштабної війни посприяв їм знайти допомогу, яка їм так була потрібна. Вони зустріли Катерину – нашу соціальну працівницю. Відбувалося це так: вони вперше замовляли гуманітарку від Карітасу, і тоді наша спеціалістка провела з ними бесіду, щоб дізнатися, чи все у них виходить робити самотужки. Виявилося, що Євгенія та Мирон обидва мають інвалідність 2-ї групи та багато проблем зі здоровʼям, а також втратили обох синів. Так їх і записали на облік, щоб надавати необхідну допомогу.

Як Катерина почала періодично приходити до цієї родини, їм стало легше не тільки в побуті, але й морально:

«Поговориш з Катериною – душу облегшиш. Якби її не було, було б важко. Після її приходу настрій підіймається. Що б ми робили без неї.»

Їх підкорив уважний та добросовісний підхід соціальної робітниці до них: вона добре прибирає, питає стосовно здоровʼя, приносить щось у разі потреби. Вони живуть аж на 5-му поверсі та їм вже важко пересуватися. Доводиться робити численні зупинки від дому до магазину. До базару метрів 300, але це вже важкий маршрут, тим паче з покупками. Голова, серце, задишка… Тому проєкт «Домашня опіка» полегшує їхнє життя у багатьох аспектах.

Раніше Мирон Йосафатович та Євгенія Миколаївна полюбляли жити на дачі, поки туди не прибув ворог: «все розбомбили, замінували, їздили танки – все було. Вже два роки туди не їздимо, все там пропадає, але більше боляче від усвідомлення того, скільки діточок пропадає».

Вони найстаріші в будинку: пану Перегінцю 78 років, а його дружині – 75. Однак вони вважають, що треба тільки бути вдячними, а не скаржитися на те, що зі здоровʼям щось не так або на щось інше. Єдине, що дійсно не дає їм спокою – це загибелі старшого та молодшого синів. Євгенія навіть хотіла піти вистрибнути з даху після смерті одного з них, проте одна думка її зупинила: на тому світі може хоч на секунду побачу, а якщо заподієш собі смерть – можеш взагалі не побачити.

«Ми це не пережили. Я, як прокидаюся, гляну на двері, уявляю синочка, який заходить та каже з усміхненим обличчям: “А ось і я”. У травні буде 30 років як його немає. Світла людина. Його друзі досі на могилку ходять. Часто плачу по ньому, а після цього ходжу розбитою. Але все ж таки я намагаюся думати про хороше».

Ця родина щодня зіштовхується з багато труднощами, але не здається, тому ми бажаємо кожній самотній літній людині триматися та знати, що допомога може проявитися у зовсім несподіваний момент – головне вірити 🙏🏻

#Карітас_Харків #домашня_опіка #тиждень_людей_похилого_віку